Веселково-трагічний Ерделі

Не поталанило Закарпаттю з Ерделі, позаяк залюднене переважно на горбистій рівнині, щоб змогло як слід осягнути рівень сього елеґантного верховинця з недосяжних мистецьких ґрунів. Дух і форма Ерделі витають значно вище й за саму Говерлу. Десь там, поза простором і часом. У безконечності тривкого буття. Барвисті кольори на його полотнах і сіро-чорні смуги у його ж житті доводять ще раз, – аби вивищитися над плебсом, треба сягнути нижче самого плебсу. Дістатися самісінького дна, звідки проростає трава. Про Ерделі тільки нині заговорили на повний голос і оцінили (суми зашкалюють) значущість його полотен. Проте, як недавно виявилося, – Адальберт Ерделі ще й перфектний філософ, поет і письменник. Новітній Тарас Шевченко в недавній українській історії. Бунтар і талант, нонконформіст. Неугодний будь-якій деспотичній владі та її полупанкам.

Уперше найповнішу колекцію картин Ерделі я побачив років п’ять тому у виставкових залах галереї «Хлібня» Національного заповідника «Софія Київська», де разом з полотнами Йосипа Бокшая до їхнього, обох, 120-річчя з дня народження тривала в столиці двомісячна імпреза. Враження від побаченого дотепер випромінюють. Є щось у тих картинах таке, що не тліє, а горить! Фарба, колір і відтінок живуть і дихають, передають настрій та стан на полотні. Невимушено-вдало грає кожен мазок, іскриться, викрешує безліч штришків, що складають завершений образ.

Та мова наразі про самого Ерделі. Кілька днів тому зателефонував мені драматург, журналіст і письменник Олександр Гаврош напередодні прем’єрного показу в столиці вистави «В Парижі тепле літо» за його п’єсою про Ерделі. Прикметно те, що се перший художній твір про великого художника. Під час зустрічі О. Гаврош дав мені для ознайомлення свою недавно видану книжку з його ж авторської серії «Post scriptum» – «Таємниця Ерделі». Потрібно віддати належне подружжю Михайлові та Анжелі Ман з Ужгорода, що не поскупилися коштами й дане видання побачило світ. Бо у наш час вельми складно видати книжку за сприяння вітчизняного добродійства, потрібно канючити бабло, чи то пак гранти в чужинця. А се – ой як неприємно. Принаймні мені. Тішить те, що в Ужгороді ще не всі квасять «зелень» у трилітрових банках, а й діляться, вкладають свої кошти задля популяризації прекрасного.

Олександр Гаврош яко вдатний кравець, нехай буде по-модньому – couturiere, зібрав і скроїв такий собі енциклопедичний довідник про Ерделі. Невелика за обсягом книжка вибудувана надто лаконічно та містить багато цікавого як про самого майстра-Людину, так приваблива й тим, що почасти наповнена художньо-епістолярним доробком Адальберта Михайловича. Єдиний ґандж видання – дрібнюсінькі сіро-чорні ілюстрації, що радше дратують, аніж доповнюють зміст даної книжки, виданої в добу неймовірних можливостей комп’ютерної графіки. Та попри те «Таємниця Ерделі» варта уваги. Насамперед тим, що розпочинається стисло (без каламуті та водички) «50 фактами» з життя Ерделі. Наприклад: «Народився художник 1891 року під українським прізвищем Гриць в селі Климовиця на Іршавщині в багатодітній сім’ї сільського вчителя і німкені Ілони Цайскі. Коли Адальберту було десять років, батько змушений був під тиском державної політики мадяризації змінити прізвище зі слов’янського на угорське. Так Гриці стали Ерделіями. Слово «Ерделі» з угорської означає «лісовий край». Саме так називали цю частину Карпат».

А сам Ерделі про своє походження у щоденникових записах зазначив таке: «Моя, успадкована від мами, вперта німецькість і слов’яно-угорська меланхолійність від батька, стикаючись, викрешували в мені вогонь. …Я відвертий, прямий, надійний. За добре слово готовий віддати своє спасіння, але коли мене ображають—я б’ю». З «50 фактів» життя Ерделі наведу ще кілька: «До кінця своїх днів вів щоденник. Вірив, що колись для дослідників буде важливим кожен рядок його записів. Написав угорською мовою два автобіографічні романи («Dimon», 1922; «IMEN», 1924) – про перебування в Німеччині та Франції. Спостереження художника – колосальний матеріал для розуміння його творчості. На думку Петра Скунця, якби Ерделі присвятив себе літературі, то він би і в ній став великим».

І тут приходять на гадку слова з вірша «Реставратор» Станіслава Вишенського:

– …про митців мушу знати – хто вони,

Хто в дорозі якій народивсь.

Доля всіх – обростати учнями,

Пережити найкращого з них:

Підсвідомість така ж приручена,

Як з Чумацького Воза візник…

…Страхітливі пеньки, а мусиш

Відтворити дерево й тінь

І, не маючи власної музи,

Маєш звести верхи золоті.

У даному разі тут ідеться немовби від самого Адальберта Михайловича, коли торкаєшся поглядом та усвідомлюєш один з «50 фактів» його життя: «Учні Ерделі стали класиками закарпатського живопису – Ернест Кондратович, Андрій Коцка, Адальберт Борецький, Володимир Микита, Елізавета Кремницька, Павло Бедзір, Ференц Семан, Василь Габда та інші. Цікаво, що кожен із них виробив свою оригінальну манеру і ніхто не став епігоном свого навчителя». Направду ж Ерделі з Бокшаєм заклали міцний підмурок осередку закарпатської школи живопису. Відтворили «дерево й тінь», звели «верхи золоті».

Наступний розділ своєї книжки О Гаврош присвятив нотатникам, наводить кілька напрочуд цікавих витягів з видання Адальберта Ерделі «IMEN»: літературні твори, щоденники, думки, що його уклали Іван Небесник та Михайло Сирохман. Ідеться тут і «Про дитинство», і «Про перше перебування на порозі смерті», і «Про критику», не обминув художник і «Про мету життя». Не переповідатиму те, що варто самому прочитати.

Звичайно, потрібно віддати належне О. Гаврошу за його розлогу та фахову розмову «з найбільшим київським колекціонером найвідомішого закарпатського художника» Миколою Білоусовим – автором 110-сторінкового каталогу «Скляний палац поміж солом’яних стріх» творів Ерделі. Хто-хто, а галеристи на кшталт пана Білоусова тямлять добре в роботах художників, аби без перебільшення заявити, що Ерделі «входить до п’ятірки найбільших українських художників ХХ століття», за його ж суб’єктивною послідовністю: О. Богомазов, О. Мурашко, О. Новаківський, А. Ерделі та С. Шишко. «Нічого порівняльного з творчістю Ерделі нема, – твердить М. Білоусов. – Він ні на кого не подібний. У нього свій стиль. Він дуже потужний за талантом. І головне, що дуже національний. Для України це принципово важливо. Де б він не жив, він повертався додому, в рідний Ужгород. Він міг залишитися в Німеччині, Франції, Словаччині, Чехії, Угорщині і нормально там жити. Але його тягнуло на Батьківщину. В цьому його трагізм. Тому що тут так склалися історичні обставини, що в останні роки він не знайшов підтримки, був упосліджений. І це по суті визначило його певне забуття як художника».

На щойно сказане п. Білоусовим підтверджує і сам Ерделі в своїх нотатках, чому він повернувся з тривалих мандрів чужиною й осів повік на Закарпатті: «Таки, незважаючи ні на що, я відчуваю, що повинен там залишитися, мені треба йти туди, хоча б тому, щоб та маленька лампадка культури отримала довший гніт, щоб послужила смолоскипом, який проллє більше світла на дивну романтику моєї прекрасної Верховини. Бо кожна її маленька частина є моєю – її сонце, місяць, зірки. Тут почали бачити мої очі, тут я почав дивуватися. Мати моя народила мене із землі хвойних лісів, батько обійняв мене густим озоном, так пробуджувався я на Верховині, біля підніжжя древніх гір, у гарній Климовиці…»

Отже завдяки перекладам з угорської Павла Балли читаємо Ерделі – філософа, поета й письменника українською. Слід зазначити, що О. Гаврош у своїй книжці наводить перелік анотацій дванадцяти праць про Адальберта Михайловича, надрукованих упродовж шістдесяти років. Виявляється, що за життя великого художника вийшов тільки раз каталог з однієї його персональної виставки. Шевченкове так і стугонить наразі в скронях: «Славних прадідів великих // Правнуки погані!» Проте, коли прочитаєш один з афоризмів Ерделі, скажімо: «…Ніхто не просив Бога створювати людину. І якщо вже він за те взявся, міг би зробити це з більшим смаком», усе стає на своє місце. Людина зазвичай не відає, що їсть. Напихається абичим…

Одначе про друге пришестя Ерделі (за п’ять років) до Києва, що мені довелося днями спізнати, тепер уже в іншій іпостасі, закінчу його же віршем, таким трагічно-веселковим, як і сам автор:

– На кістках мого діда – спортивний майдан.

Я – ще жива галера.

Пензлем займаюся, спортом.

Усі кольори – фарби з пороху.

Велика купа глиняного пилу.

Моїй душі страшенно мало

Веселкових кольорів,

Що виникають з променів.

Вільним бути від усього матеріального.

У кольорах вічно горіти, як сонце.

Благословення розкидати на все,

Що на землі живе.

Пройду біля спортивного майданчика,

Що на кістках мого діда,

Як відданий онук, зніму капелюха.

Теги: Ерделі, Гаврош

2 Коментувати

Ділитись

На головну

Додати в закладки

Версія для друку

Переслати