У Керецьках на Свалявщині відкрили галерею місцевих художників (ФОТО)

♦ Організатор Василь МАРОВДІ (крайній зліва), митці та гості

Представляли себе митці самі або їхні діти. Троє пішли з життя. Тут є роботи чоловіків, жінок, метрів і молоді, хтось має мистецьку освіту, інші – самоуки, є творчі династії. Так, уже згаданий Іван Белей, якому в грудні виповниться 80, навчався в Київському художньому інституті, свого часу працював у столиці. Два рельєфи митця з дерева нині в музеї історії в Києві. Він розписував собори в Канаді (Торонто), Калуші, Берегові, Сасові, монастирі в Приборжавському та Хусті. Загалом із семи три – безкоштовно. Член Асоціації художників Канади й Франції. У згаданих країнах і США мав персональні виставки. Нині живе в Канаді, та приїхав додому. «Намотався світами, але кращого, ніж рідна земля нема», – резюмує.

Ще один славний уродженець села, Михайло Чомоній, помер на 86 році життя в 1991-му. Його  донька Марія Куруц згадує, що тато був художником-самоуком, одним із перших митців у Керецьках, багато хто його вважає своїм учителем. Життя мав нелегке, бо у 5 років залишився без батька. «Спочатку, будучи школярем, малював гріфликом. Якось чеський жандарм це побачив і був подивований, – згадує пані Марія. – Купив пензлі, полотно, фарби. У 20 років намалював ікону апостолів Петра й Павла, донедавна зберігалася в нашому храмі. До всього, організував пожежне депо. Дуже любив пейзажі малювати. Михайло Чомоній товаришував із Й. Бокшаєм, А. Ерделі, А. Кашшаєм, З. Шолтесом, які помітили хист у сільського художника, й часто їздив із ними на пленери. Талант передав сину (нині покійний), а от внук закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва й нині працює в Ужгороді.

♦ Робота художника І.СІЧАКА

Ще один представник мистецької еліти села – Іван Куруц, на жаль, прожив усього 53 роки. Його племінниця, теж художниця (про неї згодом), Мирослава Куруц розповідає: дядько закінчив Львівський держінститут прикладного й декоративного мистецтва (відділ скла), працював дизайнером на кіностудії О. Довженка, розробив унікальний трон для фільму В. Савельєва «Таємниці Чингісхана» та виносний іконостас до стрічки режисера Ю. Іллєнка «Мазепа». У 1979-му І. Куруц реставрував іконостас у Керецьках, створив їх у церквах сіл Торунь, Сасово, Кушниця, міст Іршава та Ужгород. Але захоплювався також живописом.

Із творчих династій – Іван Гецко (1934 – 2014) з сином Михайлом. Анна Гецко каже, що батько був обдарованим від Бога, але через матеріальну скруту не зміг отримати професійну освіту художника. Написав багато ікон, перед роботою просив благословення священиків. А от її брат Михайло закінчив Ужгородське училище прикладного мистецтва, а також Львівський інститут прикладного та декоративного мистецтва. Мав персональні виставки у Сваляві й Ужгороді.

Тим часом  Василь Стеблей із сином Василем вправні різьбярі-самоуки. Старший почав займатися цим у 1988-му. Його 9 картин на екологічну тематику прикрашають спорткомплекс у Києві, 2 різьблені трони є в музеї Донецька. Він – автор іконостасів у церквах Сваляви та Іршави. А молодший працює в тандемі з батьком. Їхній дім – своєрідний музей. «Церкви строяться, робота є, жити мош», – резюмує Стеблей-старший.

У галереї є ще роботи Михайла Ньорби, теж самоучки. Малюванням почав захоплюватися з 14 років. Працював різьбярем у сувенірному цеху, художником-оформлювачем, є автором іконостаса в церкві с. Негровець Міжгірського р-ну. Іван Січак також не має фахової освіти, але  працював художником-оформлювачем, викладав у Керецьківській дитячій школі мистецтв. Намалював понад 800 картин. Усі знають його соняшники. А ще тут представлений Іван Чомоній, який навчався в Ужгородському училищі прикладного мистецтва на відділенні художньої кераміки. Розповідає, що трудився в Мукачеві, в закарпатському художньо-оформлюючому комбінаті. Має релігійні картини в храмах Іршави, Довгого, Кібляр, Лисичові, монастирі в Приборжавському, на Тернопільщині.

Завершує чоловічу присутність у галереї Микола Поцко, який сфотографував свого часу всіх старожилів Свалявщини. Він випускник школи,  нині живе у Сваляві. Саме знімок мешканки Керецьок, яка до свого 94-річчя не дожила два тижні, отримав золоту медаль у Словенії. До нагород пану Миколі не звикати, бо є лауреатом міжнародних фотоконкурсів. Його роботи представлені на трьох континентах у 21-й країні світу. Член спілок фотохудожників Закарпаття, України, Міжнародної федерації фотомистецтва. Має 3 золоті, срібні та бронзові медалі. Саме він допоміг в організації галереї – зробив світлини митців.

Прекрасну ж половину представляє Світлана Крещук, яка  народилася у Вінниці, але вже 25 років викладає в тутешній школі мистецтв. Вона зростала в сім’ї професійного художника. Відколи себе пам’ятає – малювала. І хоча вибрала фах філолога (закінчила УжДУ), продовжувала творити. Її полотна є в приватних колекціях Канади, США, Росії, Угорщини. 200! «Кожна картина художника – це стан його душі. Як казала Анна Ахматова, мистецтво своїм світлом рятує людей від тієї темряви, що в них сидить. Вважаю, що ця виставка  є промінчиком світла для наших дітей», – резюмувала пані Світлана.

Молодше  покоління – це вже згадана Мирослава Куруц, якій 8 лютого виповниться 25. Дівчина закінчила Ужгородський коледж мистецтв ім. А. Ерделі й повернулася в рідне село, з 2012 року викладає в дитячій школі мистецтв. Ще один педагог Керецьківської ДШМ, Марія Сакаль, теж закінчила цей коледж, а також Закарпатський художній інститут. І, нарешті, вихованка школи мистецтв Оксана Сакаль. Нині дівчина навчається в 9-му класі місцевої ЗОШ. Малює з дитинства.
Володимир Микита зазначив: «Це колосальна річ, що ви зробили. Бо ж галерея не в кафе, як це модно в містах, а у школі. В такий спосіб прищеплювати  дітям любов до прекрасного – геніально. А я сисі Керецьки полюбив давно, відтоді, як малював вівчарів у 1967 р. Молив  Бога, щоб поміг вийти на ту полонину із моїм важким реманентом». Народний художник  подарував закладу видану торік книгу про музей В. Микити. Натомість Іван Небесник презентував два примірники «Імен» А. Ерделі (щоденники, твори).

Митці, чиї роботи виставлені в галереї, в один голос заявили, що мають за честь бути тут представленими. Як годиться, священики освятили приміщення, був і концерт місцевих музик, поетів. Наостанок Василь Маровді  розповів, що задум виношував давно: «Галерею робити легко, коли є стільки талановитих людей у наших Керецьках. Тому найперше вклоняюся їм. Для чого це взагалі? Щоб діти й учителі могли регулярно причащатися хлібом душевним».

Оксана Штефаньо